Замкова гора

Замкова гора є головною ландшафтною домінантою сучасного Галича. Колись на ній був замок, у плані трикутної форми. Він охоплював площу 1,7 га, мав дві тераси на різних рівнях: верхню – 0,4 га та нижню – 1,2 га, на три боки спадають стрімкі природні схили. З південної сторони замок відтинається оборонним ровом шириною 30 м і глибиною 7 м. Культурний шар тут сягає понад 8 м товщиною.

Як свідчать історичні джерела та видно на гравюрах, на території колишнього замку і на валах, що його оточували, ніякої деревно–чагарникової рослинності не було. Весь замок, стіни й оборонні вали були чистими, добре проглядались, аби ніякий ворог не міг там сховатися. Єдине, що було дуже добре зроблено нашими предками – це закріплені трав’яною дерниною схили (щоб не осувались). Напевно, деревно–чагарникову рослинність, яка тільки з’явилася, зразу ж вирубували.

Внаслідок нападів турецько-татарського війська замок був декілька разів зруйнований, потім знову відреставрований. З середини ХVІ –ХVІІ ст.  замок знаходиться в напівзруйнованому стані. Крім того, зірвалась частина гори, на якій він стояв, бо був занедбаний: поросли дерева. Про цей факт згадує в своїй книзі Хмельовський (1754 р.). Очевидно, дерев, якими поросли схили замку, ніхто не садив, вони залишилися від колишніх грабово–дубово-букових лісів, які оточували вали замку. Їх насіння  занесло сюди вітром, чи якимось іншим чином, і воно тут проросло.

У 1932 р. Станіславський воєвода видає розпорядження заліснити Замкову гору і частину під’їзної гори до неї з боку м. Станіслава. Роботи з заліснення проводились з 1932 по 1934 р. Висаджувались дерева: дуб червоний, ялина звичайна, акація біла, акація жовта, сосна Веймутова. Всього було обсаджено 18 га площі на Замковій горі, 17 га території при в’їзді до неї з м. Івано-Франківська.

Під час Другої світової війни частина цих дерев була знищена.

Теперішній рослинний покрив території Старостинського замку сформований хаотично. Серед існуючих дерев переважають: бук лісовий, граб звичайний, клен гостролистий, клен татарський, липа дрібнолиста, дуб череватий, акація біла, горобина звичайна, а  на південно-західних схилах замку (з боку вул. Ярослава Осмомисла) – плодові дерева: сливи, черешні, яблуні.

Трав’яний покрив на заліснених ділянках і на відкритих схилах різноманітний. На південному схилі верхньої тераси можна знайти багато видів лікарських рослин. Основна проблема сучасної Замкової гори – заліснення її схилів, які в наш час катастрофічно сповзають (внаслідок вітрової, водної ерозії грунту).

Королівка

Навпроти Замкової гори знаходиться урочище Королівка. Ця назва топонімічна. Адже королівський титул носив Данило Галицький та його внук Юрій Львович. Ймовірно, на Замковій горі обладнали його резиденцію князі з династії Романа Мстиславовича, тому й прилегла до гори територія носить королівський титул.

Урочище покрите лісом. Взагалі 18% території сучасного Галицького району займають ліси, здебільшого листяні. Основні лісоутворюючі породи – граб, дуб, бук. В урочищі знаходиться пам’ятка археології – поселення Галич – І пізнього палеоліту (25 тис. років), її виявили в кар’єрі 1980 р. місцеві будівельники. Під час досліджень верхньопалеолітичної стоянки 2000-2001 р. виявлено залишки вогнищ, звалище кісток мамонта. Можна тільки уявити, як давні люди стежили за стадами мамонтів, які приходили у долину Дністра до водопою. Вибравши найзручніше місце, мисливці організовували успішне полювання на звіра. Розчленовані туші мамонта приносили на стійбище, де їх обробляли. Причому у складі фауністичного комплексу в стоянці Галич І майже 90% домінує мамонт (в інших стоянках переважав північний олень), вогнище стоянок накладались одне на друге.

Поблизу лісу «Королівка» знаходиться пам’ятка природи місцевого значення – водойма «Старе корито». Територія Галицького району налічує 9 пам’яток природи місцевого значення і дві пам’ятки природи загальнодержавного значення («Касова гора», р. Лімниця з прибережною захисною смугою 100 м).

Раніше ріка Дністер в околицях Галича пливла численними меандрами. Пізніше русло її значно вирівнялось. Дністер підсунувся ближче до гори св. Станіслава та наблизився дещо до Замкової гори, віддаляючись одночасно від передмістя Запаркання. Залишились лише вздовж берегів каблукувато витягнуті сліди старого русла. Згідно з реєстром природно-заповідного фонду України в 1972 р., водойма «Королівка» оголошена пам’яткою природи місцевого значення. В даний час, звичайно, живлення водойми не зв’язане з рікою Дністер, а відбувається за рахунок джерел та поверхневого стоку. Площа водойми 2 га, основна її цінність – вода в ній придатна до вживання (питтєва).

«Старе корито» - місце нересту цінних видів риб: щуки, лина, красноперки, плотця, коропа. Добре себе тут почувають в’юни, плітки, окуні, карасі. Гніздиться тут багато водних птахів: крячки, водяні курочки, крижень, болотяний лунь, різні види очеретянок. На водойму часто залітають сіра та мала біла чапля, озерні мартини, добре себе почуває маленька пташка – ремез). Звичайно, багата і флора водойми: латаття біле, глечики жовті, рогіз широколистий, аїр болотний пахучий (татарське зілля), сусак зонтичний, водяний горіх плаваючий, реліктовий вид, червонокнижний (в Україні відомо всього 30 місць його знаходження). Жовті глечики з’явились на нашій планеті 25-30 мільйонів років тому, а водяні лілії у два рази старші. Назва цілого сімейства походить від слова «ніфма» - маленька богиня (К. Ліней).

Права сторона водойми досить стрімка і покрита лісом майже до самого водного дзеркала. Це створює своєрідний мікроклімат у самій водоймі і навколо неї.

Як оповідають старожили міста Галича, в стрімкій горі, що височить біля водойми, було дуже потужне джерело, вода з нього лилась, утворюючи водоспад. Ще в княжі часи тут були купальні (дерев’яні настили ярусами), одна з них – біля водоспаду. Князі в літню теплу днину приходили сюди купатись в чистій джерельній воді. Можливо, звідси й пішла назва всієї місцини «Королівка». Внаслідок нерозумного втручання (декілька років проводилось поглиблення водойми) – відбувся зворотний процес – водойма стала ще мілкішою. Землі навколо водойми – городні ділянки. Добрива, отрутохімікати забруднюють її.

Вглиб лісу веде так звана королівська дорога. Біля лісу і в ньому є багато плазунів і земноводних. Це трав’яна і ставкова жаби, квакші, тритон гребінчастий; гадюка звичайна, вуж звичайний.

В теперішньому лісі «Королівка» трошки вище на горбі знаходилось городище «Над Королівкою», про це свідчать системи укріплень. А ближче до р. Дністер розміщувалось городище «Волослав’є» (за Л. Чачковським). За княжих часів тут були якісь рільничо–промислові заклади, призначені для потреб княжого двору, а крім того – для забезпечення твердині провіантом в часи облоги. А стара назва пасовища Волослав’є наводить на здогад, що в давнину тут випасали стада волів, які необхідні були на випадок облоги твердині (як провіант).

Марія Дмитрук,

Надія Мельник,

Олександр Сватик

Ці слова належать художникові-шістдесятнику Богданові Готю (1939-2005 рр.). Митець сказав їх, наче виправдовуючись за песимізм у своїй творчості. За сприяння о. Юрія Новицького, адміністратора парафії Катедрального собору Святого Воскресіння УГКЦ м. Івано-Франківська, в Картинній галереї Національного заповідника «Давній Галич» демонструється 50 робіт художника. 19 липня відбулось відкриття мистецької виставки Богдана Готя, присвяченої року УПА в Україні.

Як наголосив завідувач науково-освітнього відділу Ярослав Поташник, ім’я Богдана Готя довший час не було відоме в мистецьких колах, за життя художника не відбулось жодної виставки його творів. Лише після смерті митця, в 2011 році, в Музеї мистецтв Прикарпаття вперше демонструвалось близько 30-и робіт Б. Готя, а наступного року відбулась виставка в Івано-Франківській організації Спілки художників України. Заступник генерального директора Національного заповідника «Давній Галич» з наукової роботи Семен Побуцький зауважив, що нелегким було життя митців у 60-і роки ХХ століття, але талановиті люди «втікали» у свою творчість, щоб зберегти таким чином свою ідентичність.

Власне, і Богдан Готь прожив нелегке життя. Народився майбутній художник 6 серпня 1939 року в Ходорові на Львівщині. Повоєнне дитинство було важким – хлопця ростила мати, бо батько пропав безвісти під час війни. Навчався в Ходорівські школі. Багато читав, займався самоосвітою. Працював на гірничому комбінаті у Новому Роздолі. У Ходорові мав друзів, для яких Україна була сенсом життя. Серед них брати Горині, В. Турчин та інші. У 1969 р. Богдан Готь вступив до Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва. Студентське життя було особливе, розпочалися виклики до КДБ. Вів спартанський спосіб життя, загартовувався, бо знав, що може чекати на тих, хто українець за духом.

По закінченні інституту Б. Готь працює в Івано-Франківську головним художником рекламного комбінату. Разом з ним виконували монументальні роботи, оформлення об’єктів в обласному центрі, Калуші, Яремчі, Долині Опанас Заливаха, Орест Заборський, Михайло Стецик та інші. Пізніше викладав в училищі, працював сторожем. Самозаглиблений і небагатослівний, глибокодумний і працьовитий, він не вмів кривити душею.  Мізерна пенсія, скрута, майже безвихідь і передчасна смерть. Однак життя художника не закінчується його смертю. Це твердження справедливе щодо тих, чия творчість зазнала випробування часом. Воно стосується і мистецтва Богдана Готя.

На сьогодні відомо близько сотні малярських творів Богдана Готя в Івано-Франківську, велика частина творчого доробку є у приватних збірках на Львівщині. Загалом його творчість можна означити як український романтизм, що був характерний для художників з когорти шістдесятників. Роботи Б. Готя передають його непростий внутрішній світ, вони драматичні, інколи навіть трагічні, але попри це життєстверджувальні. Він малював, як жив, і жив, як малював. Україну любив усім своїм зболеним серцем.

Любов Бойко.

Фільм Тараса Химича «Король Данило» – це новий унікальний проект, який преса вже охрестила першим історичним бойовиком про єдиного короля Київської Русі Данила Романовича, який вперше був визнаний Східною та Західною церквами, як одностайний правитель найбільшої у середньовіччі території з найбагатшими природними ресурсами та досконалою системою правління.

19 липня, 2017

«Файне місто Тернопіль»

У Вікіпедії ми відшукали понад сімдесят назв українських літературних об’єднань, які існували у різні історичні періоди, але найактивніше формувались на початку та наприкінці ХХ століття. Такими були виклики тих часів. Знайшли ми серед них і об’єднання «Митуса», що діяло у 1921 -1922 рр. і об’єднювало західноукраїнських письменників В. Бобинського, О.Бабія, Р. Купчинського, Ю.Шкрумеляка та  Л. Лепкого. Літературний гурт із такою назвою діяв у Львові, а  його літератори присвятили себе боротьбі за свободу та незалежність України.

Назва «Митуса» походить від імені літописного співця, який прийняв смерть за вироком князя Данила Галицького, але своїх переконань не зрікся, і його слово правди залишилося жити у пам'яті народу. Для митців співець Митуса став символом незнищенності поетичного слова.

Минули роки і уже не у славному Львові, а в давньому Галичі виникло літературно-мистецьке об’єднання «Нащадки Митуси». Назва більш ніж символічна. А почалося воно з  літературної сторінки «Акорди Митуси», яка багато років періодично друкувалась у районній газеті «Галицьке слово». Через її горнило пройшло багато місцевих авторів. Для окремих захоплення літературою було тимчасовим явищем, для інших стало складовою  усього життя. Пропоновані тексти постійно і виважено редагувала редактор відділу Любов Бойко. Потім була газета «Дністрова Хвиля», де уже сторінка називалась «Нащадки Митуси».

Йшли роки. Сито часу відсіяло «тимчасові літературні елементи» і залишило вкупі когорту одержимих поетичним словом людей, котрі і стали основою «Нащадків Митуси», які офіційно прописалися у Галицькій бібліотеці з 2006 року.  Це Любов Бойко та Григорій Витвицький з Галича, Марія Букавин, Семен Возняк, Володимир Наконечний, Віра Катрич із Бурштина, Лідія Українець з Більшівців, Ольга Візнович із Залукви,  Омелян Ліуш з Кінашева, Іван Драбчук із села Сільця, що у Тисменицькому районі. Треба  сказати, що зібрались різні за професіями люди: журналісти, вчителі, лікарі, які постійно відчувають потребу творити. Протягом  існування цього об’єднання було проведено  сотні зустрічей, круглих столів (до речі, стіл у Галицькій районній бібліотеці, де зазвичай збираються ці автори, й справді круглий), презентацій, обговорень новинок літератури. Було чимало й виїзних засідань.

За час спільної праці упорядковано два збірники: «Нащадки Митуси» (2006 р.) та «Муза не мовчить» (2016 р.). Упорядником і літературним редактором обох збірок була невтомний керівник «Нащадків Митуси», журналіст і письменниця з багаторічним стажем  п. Любов Бойко. В творчому доробку авторів – чимало поетичних збірок та прозових творів. Зокрема Л. Бойко є автором поетичної збірки «Пелюстки» та книг прози «З мережі часу» та «Життя прекрасне» (обидві вийшли під псевдонімом Любомири Долішньої), Григорій Витвицький видав три збірки поезій – «На своїм полі», «На межі тисячоліть» та  «За Христовими слідами», Марія Букавин – автор збірки поезій «І радість, і сльоза моя», а Лідія Українець – «Я українка».  Ольга Візнович має у своєму доробку збірки «Ти, Господь, моя надія» та «Ім’я, дароване тобі небесами», а Віра Катрич – книги  віршів «Первоцвіт» та «Гармонія душі». Іван Драбчук є автором чотирьох поетичних збірок: «Поезія зірок», «Білоцвіт», «Дощ осінніх яблук» та «На долонях землі», а Володимир Наконечний поки що однієї – «Все на світі від любові». Найплодотворнішими авторами серед «Нащадків Митуси» є Омелян Ліуш (збіки віршів «Мені наснились небеса» та «Гуси-лебеді летять», збірки пісень «Лунають пісні над Дністром», «Пісні рідного краю», «Наші шкільні свята», повісті «Таємне стає явним») та Семен Возняк, який видав десяток поетичних книг: «Туга і любов», «Живи, народе мій», «Хвала життю», «Сонети», «Мамина зоря» та інші.

Зрозуміло, що вірші  місцевих поетів є різними за формою та  способом вираження, є прості для сприйняття, а є такі, що наповнені філософським змістом. Усі автори талановиті по-своєму і в цьому неабияка цінність усього написаного ними. Звичайно, що поетична вартісність їх творінь ще мусить пройти  випробування часом. Але вже сам факт, що  така кількість  авторів з давньої столиці Галицької землі і суміжних із нею населених пунктів об’єдналась, щоб підтримувати один одного, ділитися своїм доробком, радіти здобуткам побратимів і нести поетичне і прозове Слово до людей, є дуже важливим.

Треба відзначити, що свого часу у Любові Ярославівни Бойко було прагнення омолодити об’єднання. Час від часу вона залучала до нього нових авторів, але молодим на місці не сидиться, вони вчаться і працюють в Івано-Франківську, Львові, Києві. До речі, в одному з івано-франківських видавництв чекає на вихід у світ 3-ій випуск літературно-мистецького альманаху, в якому є доробки молодих галицьких авторів: Тетяни Мацкевіч, Оксани Онофришин, Надії Ополянки, Михайла Качанського, Олександра Мельника, Володимира Наконечного (син). Видання обсягом 180 сторінок, проілюстроване кольоровими репродукціями галицьких художників Ігоря і Петра Перекліти, Володимира Сірка, Романа Гургули, готове до друку. Необхідно лише профінансувати його.

На жаль, не обминули нас і втрати. У 2015 році відійшов у засвіти Григорій Витвицький, а минулого року раптово покинув сей світ закоханий у життя Омелян Ліуш. Втрати непоправні, але вони приходять до нас і мусимо їх прийняти. Шкода, що ці талановиті люди уже не напишуть своїх недописаних віршів, адже в кожного з поетів є чимало творчих планів.

Потужне енергетичне поле Галича завжди притягувало до себе митців пера. Варто нагадати, що в ореолі його слави сяють поетичним талантом зорі поетів Степана Пушика та Ярослава Ткачівського з Викторова, Галини Турелик із Бурштина, Віри Багірової та Ірини Дибко-Филипчак із Більшівців. Можливо, саме тому в цьому  давньому осередку культури  у новітні часи й утворилося Галицьке літературно-мистецьке об’єднання. Його феномен ще мусять розгадати наступники. Вони і проаналізують усе написане теперішніми «Нащадками Митуси». Ми ж переконані, що інформація про це об’єднання вартує не тільки статті у Вікіпедії, але і доробки галицьких авторів мають  по праву увійти до   літератури рідного краю.

Іван ДРАБЧУК

Наукові працівники відділу фондів Національного заповідника «Давній Галич» взяли участь у науково-практичному семінарі «Цифрові технології в музейній справі», що відбувся цими днями у Національному музеї народного мистецтва Гуцульщини та Покуття ім. Й.Кобринського у Коломиї.

Семінар проходив за програмою інформаційно-навчальних заходів з питань оцифрування історичного, культурного та наукового надбання, що зберігається в архівах, музеях, бібліотеках та приватних зібраннях, за участю заступника директора з розвитку інформаційно-комп’ютерних технологій Спеціалізованого Центру БАЛІ, заступника голови технічного комітету стандартизації України «Інформація і документація» міста Києва Ольги Баркової.

Перші сесії  семінару відбулися в квітні та червні цього року в Києві та Одесі. Під час зустрічі були  обговорені питання цифрової трансформації музеїв, представлені матеріали у форматі презентацій, запропоновані рішення щодо цифрової паспортизації та онлайнової репрезентації фонду, створення цифрового музею.

Юрій Мусякевич

12 липня в Галицькій центральній районній бібліотеці відбулося засідання літературної вітальні «Джерело» за темою «Феномен жіночої прози Ірен Роздобудько» (за творами письменниці). Завідувач відділу обслуговування Галицької ЦБС Марія Венгрин, головний бібліотекар читального залу Галина Петраш, завідувач філіалу бібліотеки с. Крилос Надія Королевич, активні читачі Марія Сохан, Марія Костик, Любов Бойко та інші пригадали біографію письменниці, проаналізували її романи «Ґудзик», «Ґудзик-2», «Перейти темряву», «Подвійна гра в чотири руки» тощо.

Народилася Ірен Роздобудько 3 листопада 1962 року в Донецьку. Змалку відчувала в собі потяг до прекрасного, писала вірші. В 1980 року вступила до Київського національного університету, на факультет журналістики.

Перш ніж стати письменницею, Ірен Роздобудько працювала телеграфісткою на ТАРС-РАТАУ, диктором на радіо, коректором, редактором, кореспондентом на двох центральних телеканалах, оглядачем у газеті, журналісткою в жіночих журналах «Караван історій», «Наталі». Не можна не згадати, що в послужному списку автора книг, які так люблять жінки, є досвід роботи у місцях, що жодним чином не стосуються літератури: офіціантка у ресторані, цирковий шпрехшталмейстер (оголошувала вихід акторів на арену), Снігуронька на дитячих новорічних заходах, кіномеханік у відеосалоні. Книги почали з’являтися лише у 2000 році.

Письменницький дебют Ірен Роздобудько пов’язаний з виходом детективного роману «Пастка для жар-птиці». Ім’я авторки стало відомим серед широкої публіки. З цього моменту почалася впевнена хода літературним шляхом Ірен Роздобудько. Її книги позитивно сприймали як читачі, так і критики. Роман «Ґудзик» приніс їй перемогу в «Коронації слова» 2005 року. Цей твір перекладено російською та англійською мовами, а 2008 року з’явилася художня кінокартина «Ґудзик», знята за мотивами роману.

Ірен Роздобудько пише не тільки прозу, але й поезію. А ще автор багатьох романів вишиває бісером картини, грає на гітарі та ілюструє книги. Ірен Роздобудько має відзнаку «Золотий письменник України» 2012 року.

Любов Бойко.

Нещодавно учасники літературно-мистецького об’єднання «Нащадки Митуси» провели творчу зустріч у Галицькій центральній районній бібліотеці, прочитали власні твори, обговорили літературні новинки.

Бібліотечні працівники Галицької ЦБС Марія Венгрин, Галина Петраш, науковець Марія Костик проаналізували нову книгу прози Любомири Долішньої «Життя прекрасне». Ми всі дивимось на одні і ті ж речі, але кожен бачить їх по-різному, зауважила бібліотекар Галина Петраш. А письменник до того ж помічає такі деталі, які ховаються від звичайного ока.

Автор поетичних збірок Лідія Українець прочитала власні вірші, у яких розповідь про нелегкі будні на чужині, ностальгія за рідним краєм, щирі почуття любові до родини, жалю за загиблими у війні земляками. З особливим захопленням слухали присутні авторські пісні у виконанні лікаря і талановитого поета з Бурштина Володимира Наконечного на власні слова та вірші Марії Букавин, Любові Бойко, Івана Драбчука та інших. Співана поезія про сокровенні порухи людської душі спонукає до роздумів про наше призначення в житті, ставлення до того, що відбувається в світі.

 

Любов Бойко.

Підсумовуючи археологічні дослідження церкви Різдва Христового у Галичі, в своїй  книзі «Галич в історії середньовічного мистецтва на підставі археологічних і джерельних досліджень», яка побачила світ у Кракові 1911 року, Йосип Пеленський писав: «…Слід звернути увагу на четверту і останню найважливішу особливість церкви Божого народження. Маю на увазі чотири потужні скрапи або підпори (контрфорси авт.), що виступають зі стін у продовження нави від півдня і півночі. Ці скрапи були широко розставлені по двох сторонах церкви і під кутом підносились вверх підпираючи верхній поверх будівлі. Такі підпори використовувались для давніх склепінь і куполу. Сьогодні їх немає, тільки залишки в землі. Вони розібрані під час реставрації 1825 року…»

Цими днями відділом археології Національного заповідника «Давній Галич» на основі відкритого листа на проведення археологічних досліджень, наданого інститутом археології Національної академії наук України розпочато дослідження північної стіни церкви Різдва Христового у Галичі. І вже є перші результати. При закладенні шурфу, на невеликій глибині віднайдено фундамент скрапу, про який писав свого часу професор Й.Пеленський.

– В наукових колах і досі ведуться розмови про те, що церкву Різдва, як загалом, і середмістя Галича, ще недостатньо досліджено.  Сьогодні перший крок зроблено. Тепер ми матимемо цілісне бачення архітектури храму. По завершенні археологічних досліджень місце розкопу контрфорсів буде музеєфіковане і стане частиною загальної атракції біля Галицької святині. Рештки будівлі, що знаходилась в землі тепер будуть представлені на загальний огляд, – зазначив заступник  генерального директора заповідника з наукової роботи Семен Побуцький.

А тим часом археологи продовжують роботу і сподіваються, що  й другий шурф порадує результатом.

Ярослав Поташник

28 червня 1996 року Верховна Рада України, висловлюючи суверенну волю громадян нашої держави і спираючись на багатовікову історію українського державотворення, на світовий досвід, прийняла Основний Закон України — Конституцію, яка стала реальною і дієвою основою розбудови незалежної демократичної держави як повноправної учасниці світового співтовариства.

Вже двадцять  один рік Україна живе за новою Конституцією. І вже кілька років поспіль, у переддень свята, науково-освітнім відділом Національного заповідника «Давній Галич», спільно з Галицькою районною бібліотекою, проводиться засідання «круглого столу», присвячене Дню Конституції України.

Сьогодні, в діалозі за «круглим столом» зустрілися молоді науковці заповідника, серед яких кандидат історичних наук, старший науковий співробітник науково-освітнього  відділу Андрій Стасюк, магістри історії, молодші наукові співробітники відділу Андрій Петраш і Діана Ковальська та заступник голови Галицької районної державної адміністрації Олександр Чабак і начальник відділу культури райдержадміністрації Марія Іваськів.

В ході засідання присутні наголосили, що Конституція є  безпосереднім чинним актом держави України. Для кожного громадянина цей документ є фундаментальною цінністю, яку важливо зберігати і охороняти в ім’я забезпечення національних інтересів, стабільності державного ладу, верховенства прав і свобод людини та громадянина.

Під час заходу були обговорені питання щодо значення Основного Закону для розбудови України, забезпечення його положень на сучасному етапі розвитку держави,  адже Конституція увійшла в суспільне життя як головний оберіг державності і демократії, гарант незалежності і соборності. Її найвища юридична сила, верховенство права, політична, економічна та ідеологічна багатоманітність – фундаментальні засади, на яких ґрунтується сьогодення і вибудовується майбутнє українського народу.

Тему «круглого столу» було яскраво підкреслено книжково-ілюстративною виставкою «»Конституція України – новий відлік часу», створеною  працівниками районної бібліотеки.

Модератор проекту Ярослав Поташник

Цього року вперше на території адмінбудинку Національного заповідника "Давній Галич" зацвіло тюльпанне дерево. Тут в невеличкому дендрарії росте два екземпляри цього декоративного дерева, родом з Північної Америки. Його слабодухмяні квіти нагадують суцвіття тюльпана, звідси і видова назва. Оригінальні і листочки цього дерева - ліровидні на довгих черешках (лат. наз. роду - Ліріодендрон) голобувато-зеленого , а восени - золотистого кольору. Ліріодендрон тюльпанний (інша наз. дерева)  любить світло і тепло, в молодому віці боїться приморозків. Це дерево довговічне (доживає до 400-500 років). Селекціонери вивили декілька форм тюльпанного дерева. Це екземпляри зі строкатими листочками та надзвичайно повільно ростучі з кулястою формою крони (у віці 10 років діаметр крони досягає усього 1 метр).

 

Page 1 of 43

Expeditions

Експедиції

У 2000 р. була створена Комплексна науково-дослідницька експедиція Заповідника. Науковим консультант...

28 Mar 2011 Hits:2087

Read more

Architecture

The Castle of Halych

The prominent historian, one of the researchers of ancient Halych A. Petrushevych considered, that t... Read more

05 Apr 2011 Hits:14450

Churches of the Karmelits

In the war-time in 1655 the church and the buildings of the monastery were blasted and emptied. The ... Read more

02 Apr 2011 Hits:14402

The Churche of the Nativity

Nobody of researchers was lucky enough to set the date of the constructions of the church, although ... Read more

02 Apr 2011 Hits:932